Про поділ спільного майна подружжя та шлюбні договори, розгляд спадкових спорів, а також труднощі, з якими стикаються військовослужбовці, вирішуючи нотаріальні питання, розповіли судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Андрій Грушицький, Євген Петров і Андрій Калараш на «Південноукраїнському практичному форумі». Захід, організований Одеським міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції України та присвячений Дню нотаріату України, відбувся 18 вересня 2026 року в м. Одесі.

Андрій Грушицький виступив на тему «Судова практика Верховного Суду щодо цивільно-правових аспектів поділу спільної сумісної власності подружжя та захисту майнових прав».

Розглядаючи питання шлюбних договорів, суддя навів постанову КЦС ВС від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20. Суд зазначив, що умова шлюбного договору про особисту приватну власність на майно, яке кожен із подружжя набуде в майбутньому, відповідає СК України і сама по собі не ставить одного з подружжя в надзвичайно невигідне становище, якщо умови є взаємними і не передбачають передачі вже існуючої нерухомості. Водночас такий договір не може укладатися через представників, оскільки відповідно до ст. 92 СК України та ч. 2 ст. 238 ЦК України цей правочин може бути вчинений лише особисто самим подружжям. 

Також доповідач розмежував два випадки регулювання шлюбним договором правового режиму майна. Встановлення режиму роздільності щодо майна, яке подружжя набуде в майбутньому (коли власником вважається той, на чиє ім'я майно зареєстроване), не суперечить ст. 97 СК України та не порушує заборону, встановлену ч. 5 ст. 93 СК України. Ця заборона стосується саме передачі вже існуючого нерухомого майна між подружжям, а не визначення правового режиму майна, яке буде набуте в майбутньому (постанова КЦС ВС від 30 грудня 2022 року у справі № 334/7687/21). Натомість умова про перехід одному з подружжя у власність нерухомого чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації та яке було придбане в шлюбі до укладення договору, суперечить ч. 5 ст. 93 СК України (постанова КЦС ВС від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18).

Окремо суддя розглянув шлюбні договори, укладені на шкоду кредиторам. Якщо подружжя після настання строку повернення позики чи пред'явлення позову про стягнення боргу укладає шлюбний договір про режим роздільності майна, такі дії свідчать про недобросовісність і зловживання правами стосовно кредитора, а договір може бути кваліфікований як фраудаторний (постанова КЦС ВС від 22 жовтня 2025 року у справі № 755/3563/21).

Андрій Грушицький проаналізував судову практику стосовно договорів про поділ майна подружжя. Зокрема, він зазначив, що зміна стороною ставлення до наслідків договору про поділ спільного майна вже після його укладення, так само як і подальший спір щодо користування цим майном, не свідчить про наявність помилки на момент вчинення правочину і не є підставою для визнання договору недійсним за ст. 229 ЦК України (постанова КЦС ВС від 18 грудня 2021 року у справі № 661/1093/20). Також суддя пояснив, що саме по собі невизначення в договорі конкретного переліку предметів домашнього вжитку не є підставою для його розірвання; невиконання обов'язку з передачі такого майна кваліфікується як істотне порушення за ст. 651 ЦК України лише за наявності доказів прямої відмови від виконання зобов'язання (постанова КЦС ВС від 21 серпня 2024 року у справі № 752/13657/21).

Значну частину виступу спікер приділив питанням боргових зобов'язань. Він наголосив, що для укладення договору позики одним із подружжя згода другого з подружжя не потрібна, оскільки цей правочин за своєю природою не стосується розпорядження спільним майном (постанова КЦС ВС від 27 липня 2022 року у справі № 462/2589/14-ц). Саме собою перебування у шлюбі не покладає борг одного з подружжя на другого; солідарна відповідальність виникає лише за сукупності умов: договір укладено в інтересах сім'ї, а кошти використано фактично на її потреби, і довести це має позивач (постанова КЦС ВС від 31 січня 2023 року у справі № 369/1229/20). Якщо ж солідарний борг погашено за рахунок спільних коштів подружжя, права на регрес до другого з подружжя не виникає. Таке право з'являється лише в разі погашення боргу особистими коштами (постанова КЦС ВС від 25 лютого 2025 року у справі № 522/14458/21).

Доповідач також розглянув поділ права вимоги за договором позики. Відповідно до висновку в постанові КЦС ВС від 5 січня 2024 року у справі № 755/12204/18, якщо борг стягнуто рішенням суду на користь одного з подружжя, але рішення ще не виконано, суд при поділі майна має визнати за другим із подружжя 1/2 частку у праві вимоги. Це є підставою для заміни сторони у виконавчому провадженні, а не для присудження грошової компенсації.

Окрему групу висновків становили питання щодо кредитів на нерухомість. Якщо кредит на придбання квартири укладено одним із подружжя до шлюбу, а погашався він за рахунок спільних коштів під час шлюбу, той із подружжя, хто не був стороною договору, після розлучення має право лише на компенсацію половини сплачених сум, але не на частку самої нерухомості чи компенсацію її вартості (постанова ОП КЦС ВС від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19). Натомість якщо кредитний договір укладено в інтересах сім'ї (зокрема на придбання спільної квартири), борг за ним ураховується при поділі майна подружжя, оскільки права та обов'язки за договором виникають в обох із подружжя (постанова КЦС ВС від 1 вересня 2022 року у справі № 295/9244/17). Водночас суд не може поділити між подружжям обов'язки за кредитним та іпотечним договорами порівну без згоди банку-кредитора на заміну боржника (постанова КЦС ВС від 6 серпня 2025 року у справі № 645/989/22).

В контексті теми поділу спільної сумісної власності подружжя Андрій Грушицький також розглянув правові позиції щодо електронних торгів і звернення стягнення на спільне майно; захисту прав співвласника-неборжника у виконавчому провадженні; набуття особистим майном статусу спільного; встановлення факту спільного проживання однією сім'єю; фраудаторних правочинів і зловживання правами при поділі майна; іпотечного майна; позовної давності у спорах про поділ майна та ін.

Презентація Андрія Грушицького – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Podil_Maina.pdf 

Євген Петров проаналізував судову практику Верховного Суду щодо вирішення спорів, які виникають у спадкових правовідносинах.

Він звернув увагу на постанову ОП КЦС ВС від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20, відповідно до якої, якщо спадкодавець на час смерті проживав за межами України, а до складу спадщини входить нерухоме майно, розташоване в Україні, спадкоємець має подати заяву про прийняття спадщини компетентному органу за місцезнаходженням такого майна в Україні.

Суддя розглянув питання щодо порядку відкриття спадщини у випадках, коли останнє місце проживання спадкодавця або місцезнаходження спадкового майна перебуває на тимчасово окупованій території. У такій ситуації спадкоємець має право звернутися із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса в будь-якому населеному пункті на підконтрольній Україні території (постанова КЦС ВС від 13 грудня 2023 року у справі № 638/7337/21).

Розкриваючи питання порядку прийняття спадщини, доповідач зазначив, що будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що прийняла спадщину (постанова КЦС ВС від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19). Водночас наголосив, що сама по собі реєстрація місця проживання не означає постійного проживання за відповідною адресою. Тому суд повинен перевіряти, чи дійсно особа мешкала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. У цьому контексті суддя розповів про постанову ОП КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14. 

Суддя також проаналізував постанову КЦС ВС від 3 грудня 2025 року у справі № 761/39934/24. Суд зазначив, що строк прийняття спадщини після смерті невідомої особи починається з дати внесення до актового запису змін, що дозволяють ідентифікувати померлого. Такий підхід спрямований на захист прав спадкоємців.

Переходячи до питань нікчемності заповітів, Євген Петров зауважив, що саме по собі подання заяви про визнання заповіту нікчемним є неефективним способом захисту, так само як і встановлення факту нікчемності заповіту. Натомість слід звертати увагу на застосування правових наслідків нікчемності заповіту (постанова КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19).

Доповідач навів практику і щодо окремих порушень під час посвідчення заповітів. Зокрема, несвоєчасне внесення відомостей про заповіт до Спадкового реєстру саме по собі не впливає на його дійсність (постанова КЦС ВС від 17 лютого 2021 року у справі № 755/8776/18), як і вчинення нотаріусом нотаріальної дії поза межами свого нотаріального округу (постанова ВП ВС від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17). До цього ж кола питань належить і посвідчення заповітів секретарями сільських рад. Так, ОП КЦС ВС у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 підтвердила, що відсутність рішення про покладення на секретаря сільської ради повноважень щодо посвідчення заповіту не може ставити волю заповідача в залежність від цього, оскільки воля заповідача є головною.

Розповідаючи про практику визнання заповітів недійсними, суддя зупинився на випадках, коли особа заповіт не підписувала. Зокрема, він розглянув постанову КЦС ВС від 3 грудня 2025 року у справі № 299/352/20. Суд вказав, що коли заповіт підписаний іншою особою замість заповідача, а в ньому та посвідчувальному написі не зазначено причини, з якої заповідач не міг підписати його особисто, то такий заповіт не відповідає встановленим вимогам щодо форми й порядку посвідчення.

Євген Петров також зауважив, що для визначення кола осіб, які не можуть бути свідками при посвідченні заповіту, не застосовується визначення близьких осіб із Закону України «Про запобігання корупції». Це питання регулюється нормами цивільного законодавства.

Щодо оспорювання заповіту з підстав того, що заповідач на момент його складання не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними, суддя зазначив, що для визнання правочину недійсним із цієї підстави має бути встановлена абсолютна неспроможність особи в момент його вчинення розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок судово-психіатричної експертизи не може ґрунтуватися на припущеннях та оцінюється судом разом з іншими доказами (постанова ОП КЦС ВС від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц).

Також суддя розповів про заповідальне розпорядження в банківському вкладі. Пояснив, що саме по собі таке розпорядження права на спадкування не надає, й особа, вказана в ньому, все одно повинна звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини; розпорядження лише визначає особу, яка має право на такий вклад (постанова ОП КЦС ВС від 2 червня 2025 року у справі № 201/14368/15-ц).

Ще один блок виступу судді був присвячений праву на обов'язкову частку у спадщині. Євген Петров звернув увагу, що ЦК України не передбачає позбавлення судом особи права на обов’язкову частку у спадщині, однак її розмір може бути зменшений з урахуванням характеру відносин між спадкоємцем і спадкодавцем та інших обставин, що мають істотне значення (постанова КЦС ВС від 1 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц). Він також зазначив, що непрацездатність іноземців для цілей визначення права на обов'язкову частку визначається за законодавством держави, громадянами якої вони є, а не за законодавством України (постанова КЦС ВС від 30 січня 2025 року у справі № 638/7132/15-ц). Також доповідач розглянув постанову ОП КЦС ВС від 20 жовтня 2025 року у справі № 686/936/22 щодо непереходу права на обов'язкову частку у спадщині за правом представлення та спадкової трансмісії. Таке право належить виключно особі, визначеній законом.

Андрій Калараш, який перебував у лавах Збройних Сил України з початку березня 2022 року до вересня 2025 року, присвятив доповідь питанням, що на практиці постають перед військовослужбовцями в нотаріальній і спадковій сферах.

Суддя сказав про неоднакове ставлення нотаріусів до засвідчення копій медичних документів, які військовослужбовці чи їхні представники подають для звільнення зі служби або отримання соціальних виплат. Нагадав, що відповідно до Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ кожен, хто пройшов медичний огляд, має законне право на паперову копію довідки ВЛК із підписом та датою, і наявність електронних реєстрів (зокрема системи «Оберіг») цього права не скасовує.

Суддя звернув увагу на п. 10 ст. 34 Закону України «Про нотаріат», яким передбачено повноваження нотаріусів засвідчувати вірність копій документів, і на роз'яснення МОЗ, згідно з яким копії довідки ВЛК мають засвідчувати органи, що їх видавали, або ТЦК та СП.

Він також розповів про відповідь МОЗ на лист Нотаріальної палати України щодо врегулювання порядку оформлення документів, виданих медичними закладами, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, з метою забезпечити можливість нотаріального засвідчення таких копій.

Водночас практика нотаріального засвідчення інших медичних документів – висновків МСЕК, висновків експертиз, рекомендацій лікарів тощо – залишається неоднорідною.

Далі Андрій Калараш зупинився на питаннях про посвідчення заповітів, особистих розпоряджень і довіреностей військовослужбовців командирами військових частин. Нагадав, що відповідно до п. 4 ст. 40 Закону України «Про нотаріат» до нотаріально посвідчених заповітів (крім секретних) прирівнюються заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи уповноважених посадових осіб органів місцевого самоврядування, також заповіти працівників і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин. Аналогічне правило згідно з підпунктом 2 п. 1 ст. 40 цього ж Закону діє й щодо довіреностей.

Суддя зауважив про особисті розпорядження військовослужбовців, наголосивши, що вони не є заповітом і мають інші правові наслідки, проте в разі загибелі військовослужбовця таке розпорядження впливає на розподіл часток у спадковому майні щодо грошових коштів.

Доповідач розглянув і питання посвідчення довіреностей і заповітів командирами частин у ситуації, коли командування дислоковане в населеному пункті, де є нотаріус, а сам військовослужбовець проходить службу в зоні активних бойових дій, де нотаріуса немає. Розповів, що командири в таких випадках посвідчують довіреності, однак надалі частина нотаріусів відмовляється їх приймати, посилаючись на формальне порушення вимог підпункту 2 п. 1 ст. 40 Закону України «Про нотаріат», оскільки в місті дислокації командування частини є нотаріус. За аналогічних підстав виникають труднощі й з визнанням заповітів, посвідчених командирами частин.

Крім того, суддя звернув увагу на питання щодо оголошення військовослужбовця померлим і встановлення факту його смерті: в чому полягає правова різниця, правові наслідки та момент набрання чинності судового рішення за цими категоріями справ.

Верховний Суд