Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Воєнний стан істотно вплинув на цивільне судочинство в Україні, поставивши перед судами нові завдання: не лише щодо організації діяльності під час повномасштабної війни, а й стосовно забезпечення прав громадян у цих критичних обставинах. Особливого значення набули справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Серед них – факти щодо народження / смерті особи на тимчасово окупованих росією територіях; оголошення особи безвісно відсутньою або померлою; встановлення родинних зв’язків із загиблим військовослужбовцем тощо.
Водночас актуальними лишаються трудові спори, пов’язані з мобілізацією, переміщенням працівників, необхідністю дотримання правових гарантій у цих випадках, а також справи щодо відшкодування шкоди, завданої війною. Усе це потребує від судової системи пошуку нових підходів, здатних забезпечити баланс між вимогами часу й забезпеченням прав людини.
Про це зауважив заступник Голови Верховного Суду Олександр Мамалуй, звертаючись із вітальним словом до учасників XIІ Національного судового форуму «Цивільне судочинство в умовах воєнного стану: виклики та тенденції». Захід об’єднав суддів, зокрема Верховного Суду, Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, членів Вищої ради правосуддя і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в системі судоустрою з права на справедливе правосуддя та представництва в Конституційному Суді України, а також представників Офісу Президента України і Представництва Норвезької ради у справах біженців (NRC) в Україні.
Олександр Мамалуй подякував NRC та Правничій асоціації «Добросуд» за проведення форуму у співпраці з Верховним Судом. За його словами, такі заходи створюють платформу для обговорення найактуальніших проблем, дають змогу почути про нові підходи, відстежити зміни в правозастосуванні та сформувати практичні рішення, які допомагають судам ефективно працювати в умовах війни.
Також, як наголосив заступник Голови ВС, Верховний Суд системно поширює свої правові висновки завдяки оглядам і дайджестам судової практики. Яскравим прикладом став коментований огляд судової практики розгляду цивільних справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, під час дії воєнного стану (https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_fakt_voen_stan.pdf), опублікований на комунікаційних ресурсах ВС у вересні цього року.
Під час секційних обговорень у межах форуму про позиції ЄСПЛ у цивільних справах щодо України та практику Верховного Суду щодо цивільного судочинства у воєнних реаліях розповіли суддя-спікерка Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, судді ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат, Дмитро Гудима, Наталія Сакара, Ірина Литвиненко, Євген Петров і перший заступник керівника Апарату – керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду Расім Бабанли.
Суддя-спікерка Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак поділилася думками щодо проблематики відшкодування шкоди, завданої війною, і ролі судової влади в цьому процесі. Вона наголосила, що ще у 2015 році мала нагоду відвідувати східні регіони України, де зустрічалася із суддями та надавала їм методичну допомогу. Ці візити стали можливими завдяки ініціативам міжнародних партнерів, і саме тоді особливо відчувалася підтримка, коли українців на пунктах пропуску зустрічали волонтери в характерних помаранчевих жилетках. «Це був справжній символ того, що ми не самі в нашій боротьбі», – зазначила суддя.
Вона зауважила, що відсутність абсолютної єдності судової практики не завжди означає її неоднорідність. Іноді різні рішення зумовлені унікальними обставинами кожної конкретної справи. Верховний Суд, а особливо Велика Палата, відіграють ключову роль у формуванні правових підходів, і вже у 2019 році було закладено фундаментальну позицію: якщо держава не забезпечила ефективного механізму відшкодування шкоди, то вона зобов’язана компенсувати громадянам завдані втрати. Ці висновки стали основою для багатьох справ, які розглядалися судами і до, і після повномасштабного вторгнення.
Ольга Ступак нагадала, що мільйони українців втратили житло ще 2014 року, і саме Верховний Суд сприяв запровадженню змін, які у 2020 році дозволили мешканцям Донецької та Луганської областей отримувати компенсацію за зруйноване майно. Після 24 лютого 2022 року саме суди змушені шукати відповіді на питання, які залишаються поза увагою законодавця, зокрема щодо земельних ділянок чи відшкодування втрат на тимчасово окупованих територіях.
Минулого року розпочав роботу міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією рф проти України, і вже сьогодні громадяни можуть подавати заявки на компенсацію за майно, зруйноване на тимчасово окупованих територіях. Це приклад консолідованої реакції міжнародної спільноти. Водночас національні суди все одно залишаються першою ланкою захисту прав українців. Ольга Ступак проаналізувала приклади рішень Верховного Суду у справах про відшкодування шкоди за зруйноване внаслідок війни майно. Доповідачка нагадала, що різні процедури компенсацій застосовуються залежно від часу зруйнування майна – до або після 24 лютого 2022 року. Вона також звернула увагу на практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях встановив ключові дати, коли росія почала здійснювати контроль над Кримом та окремими районами Донецької і Луганської областей. Ці висновки мають значення для національних судів у визначенні належного відповідача у справах про компенсацію.
Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат зупинився на важливих питаннях, які виникають у справах про підтвердження права власності на нерухомість. Суддя звернув увагу на необхідність чіткого визначення, між ким саме існує спір, адже в окремих випадках, коли документи відсутні, застосування конструкції позову про визнання права власності є недопустимим зокрема якщо відсутній спір або відповідач. У таких ситуаціях доцільним є застосування інституту окремого провадження щодо встановлення юридичного факту. Натомість тоді, коли документи наявні, але державний реєстратор відмовляється внести відповідний запис до реєстру, виникає інша правова площина, яка потребує відмінного алгоритму захисту. Василь Крат навів схожі приклади судової практики, зокрема щодо встановлення факту припинення іпотеки в разі ліквідації банку.
Суддя приділив увагу й питанням спадкового права, розглянувши їх у ракурсі постанов Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду та колегій палати. Він нагадав, що низка важливих правових позицій була сформульована в постановах Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі ВС, зокрема у справах щодо застосування ст. 1227 ЦК України. Ці висновки стосувалися як сингулярного правонаступництва, так і розмежування універсального правонаступництва у спадкових відносинах. Також було проаналізовано ситуації спадкування в разі, коли спадкоємцем є громадянин держави-агресора, та визначено, що у випадках, коли предметом спадкування є нерухоме майно в Україні, застосовується українське право і спадщину необхідно приймати саме в Україні.
Серед інших важливих висновків судової практики, на які звернув увагу доповідач, – питання чинності спільного заповіту подружжя, можливості спадкування обов’язкової частки, розмежування підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину та для визнання його недійсним, особливості спадкування банківських вкладів, а також регулювання строків прийняття спадщини. На завершення суддя акцентував, що законодавче регулювання у сфері спадкування має базуватися на положеннях ЦК України як основного акта приватного права. Доповідач зауважив, що ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їхній юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону й підзаконних актів і, по-друге, на співвідношення Конституції та законів – як кодифікованих, так і інших (поточних). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в ст. 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. При цьому можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена. На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми й порядку посвідчення заповіту.
Дмитро Гудима виступив із доповіддю на тему «Вимоги про витребування майна: практика Верховного Суду».
Він порушив питання, чим різняться поняття «володіння» та «право володіння». Зокрема, зазначив, що володіння – це адресоване невизначеному колу осіб волевиявлення щодо присвоєння речі. Звернув увагу на те, що володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими можна підтвердити, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (п. 43 постанови ВП ВС від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
На прикладах висновків ВС Дмитро Гудима пояснив, чому власник нерухомого майна витребовує його з володіння, а не з власності того, за ким зареєстроване право власності: власник має право власності; право власності без права володіння не існує; якщо власник має право на витребування його майна, то він втратив володіння останнім, а не право володіння; особа, за якою зареєстроване право власності, не обов’язково є власником, тобто не обов’язково має право власності, але точно є володільцем, тощо (пункти 62–67 постанови ВП ВС від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Також доповідач звернув увагу, яке володіння нерухомим майном є безпосереднім (постійним), а яке – опосередкованим (тимчасовим) і як цей поділ впливає на застосування позову про витребування такого майна.
Суддя зауважив, що державна реєстрація права оренди земельної ділянки зумовлює опосередковане володіння нею та не змінює безпосереднього її володільця, за яким зареєстроване право власності (п. 8.2 постанови ВП ВС від 15 листопада 2023 року у справі № 918/119/21). Тому власник, який втратив володіння своїм нерухомим майном, витребовує його з «постійного», безпосереднього володіння того суб’єкта, за яким зареєстроване право власності на це майно (статті 387, 388, 1212 ЦК України). Тоді як користувач (орендар), який втратив тимчасове володіння своїм нерухомим майном, витребовує його з тимчасового володіння того суб’єкта, за яким зареєстроване право користування (оренди) цим майном (ст. 27 Закону України «Про оренду землі»).
З огляду на ці висновки Дмитро Гудима розповів, чи може один орендар витребувати земельну ділянку з тимчасового володіння іншого орендаря у своє тимчасове володіння та як виконати судове рішення про витребування земельної ділянки з тимчасового володіння орендаря-відповідача у тимчасове володіння орендаря-позивача (постанова ВП ВС від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).
Крім того, суддя проаналізував деякі випадки витребування майна з володіння набувача, звернувши увагу на спосіб захисту права власності на майно, відчужене за неукладеним договором; чи може співвласник нерухомого майна витребувати в кінцевого набувача ідеальну частку цього майна, яка не була виділена в натурі; яка вимога є ефективною для захисту права власності на відчужену земельну ділянку лісогосподарського призначення; чи має суд інтерпретувати позовні вимоги відповідно до мети позивача; чому неналежним є віндикаційний позов про витребування земельної ділянки в разі, якщо власник використовує її не за цільовим призначенням, та ін.
Презентація Дмитра Гудими – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Vutrebyvanna_maina_Guduma.pdf .
Наталія Сакара виступила з доповіддю «Забезпечення права на доступ до правосуддя в умовах воєнного стану».
Вона зазначила, що обмеження доступу до суду є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Але це стосується справ, що підлягають розгляду в порядку позовного провадження. Натомість специфіка окремого провадження передбачає, що в такому порядку суд може встановлювати лише певні факти.
Суддя навела обумовлені воєнним станом факти, що можуть встановлюватися в порядку окремого провадження, та практику ВС для кожного такого випадку. Так, суд може встановити факти:
Разом із цим встановленню не підлягають факти:
Також доповідачка зауважила, що факт перебування на утриманні загиблого військовослужбовця для цілей призначення й виплати одноразової грошової допомоги чи пенсії у разі втрати годувальника та факт здійснення постійного догляду за особою, яка його потребує за своїм станом здоров’я, є дискусійними – відповідні питання перебувають на розгляді ВП ВС і ОП КЦС ВС.
Крім того, Наталія Сакара розповіла про особливості реалізації права на доступ до суду в умовах воєнного стану; забезпечення права на доступ до суду в разі знищення матеріалів цивільної справи; належне повідомлення учасників справи про час і місце розгляду справи, а також ухвалене судове рішення тощо.
Презентація Наталії Сакари – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Zabezpechenna_prava_na_%20dostyp.pdf .
Ірина Литвиненко, виступаючи з доповіддю на тему «Правове регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану», проаналізувала практику ВС щодо трудових спорів.
Суддя звернула увагу на постанову КЦС ВС від 9 липня 2025 року у справі № 635/12429/23. У ній зроблено висновок, що коли роботодавець за заявою працівника видав наказ про надання йому відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану, звільнення працівника з підстав, передбачених п. 8-3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (відсутність на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль), є незаконним.
У постанові від 2 липня 2025 року у справі № 405/7805/23 КЦС ВС зазначив, що звільнення керівника комунального закладу культури, який був призначений під час дії воєнного стану без конкурсного відбору, не може бути здійснене на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України (закінчення строку дії контракту) у зв'язку з призначенням нового керівника за результатами конкурсу, якщо саме розпорядження про оголошення такого конкурсу визнано незаконним у судовому порядку.
Питання, до якого часу роботодавець має обов'язок збереження середнього заробітку за працівниками, призваними на військову службу під час мобілізації, розглянуто в постанові КЦС ВС від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22.
У постанові від 7 травня 2025 року у справі № 463/2695/24 КЦС ВС зробив висновок, що педагогічні та науково-педагогічні працівники, призвані на військову службу під час мобілізації, мають право на збереження середнього заробітку згідно зі ст. 57 Закону України «Про освіту» в редакції, яка діяла до 24 грудня 2023 року.
Також Ірина Литвиненко проаналізувала правові висновки ВС щодо питань:
Презентація Ірини Литвиненко – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Trudovi%20sporu_Lytvunenko.pdf
Євген Петров, який також модерував останню сесію форуму та підбивав підсумки заходу, під час виступу висвітлив тему «Встановлення юридичних фактів під час воєнного стану: практика Верховного Суду». Насамперед він відзначив, що дискусії в межах форуму засвідчили існування багатьох питань, над якими суддям потрібно працювати.
В рамках теми доповіді суддя звернув увагу на питання встановлення факту необхідності постійного догляду за особою, коли доглядальник є військовослужбовцем або військовозобов’язаним. Це питання, яке також порушено в одній зі справ доповідача, перебуває на розгляді ОП КЦС ВС.
Разом із цим є практика КЦС ВС про те, що в такому випадку опіка не встановлюється, оскільки заявник – військовослужбовець і для вирішення питання повинні бути задіяні інші механізми.
Також Євген Петров розповів про справу щодо встановлення факту смерті особи чи оголошення її померлою. Вона стосується влучання російської ракети в один із навчальних центрів ЗСУ. Суд зробив висновок, що коли є беззаперечні докази загибелі людини, то встановлюється факт смерті. Якщо доказів недостатньо, тоді особу оголошують померлою. При цьому шість місяців, після яких можливе оголошення особи померлою, відраховуються з моменту активних бойових дій у відповідній місцевості.
Крім того, доповідач порушив питання щодо встановлення факту утримання дитини одним із батьків. Звернув увагу на висновок ВП ВС про те, що такий факт не можна встановлювати в окремому провадженні й це питання слід розглядати в позовному провадженні. Також Євген Петров сказав, що не потрібно встановлювати факт перебування дитини на утриманні одного з батьків, якщо є підтвердження загибелі іншого з батьків.
Перший заступник керівника Апарату – керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду Расім Бабанли виступив із доповіддю, присвяченою практиці Європейського суду з прав людини у сфері цивільного судочинства. Він наголосив, що саме національні суди відіграють ключову роль у застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ, тоді як сам Суд виконує субсидіарну функцію, допомагаючи державам у захисті прав людини.
Окремо доповідач зупинився на функціонуванні Платформи обміну знаннями ЄСПЛ, яка нині доступна українською мовою й містить актуальні огляди практики. Завдяки цьому українські судді та правники мають змогу користуватися найсвіжішими матеріалами й аналітичними документами, що постійно оновлюються.
Расім Бабанли презентував добірку рішень ЄСПЛ, ухвалених у 2025 році, які мають безпосереднє значення для цивільного процесу. Так, у справі «Обаранчук проти України» (Obaranchuk v. Ukraine, рішення від 3 квітня 2025 року) Суд констатував порушення ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до неї у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглянув скаргу особи, яка не брала участі в первинному провадженні, що призвело до позбавлення заявниці земельної ділянки.
Справа «Білявська проти України» (Bilyavska v. Ukraine, рішення від 27 березня 2025 року) стосувалася відмови у виселенні співмешканців. ЄСПЛ наголосив, що національні суди обмежились положеннями Житлового кодексу 1983 року та проігнорували приписи ЦК України, не пояснивши, який із них є спеціальним. Це, на думку Суду, призвело до порушення прав власниці житла.
Розглядаючи справу «Медіакомпанія "СЛОВО", ТОВ та інші проти України» (Mediakompaniya SLOVO, TOV and others v. Ukraine, рішення від 10 липня 2025 року) ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли медіа висуває звинувачення в корупції, такі твердження не можуть вважатися лише оціночними судженнями. Якщо журналісти не доводять фактів, інформація визнається недостовірною та підлягає спростуванню.
У справі «Малєєв проти України» (Malyeyev v. Ukraine, рішення від 30 травня 2025 року) ЄСПЛ констатував порушення Конвенції у зв’язку з відмовою в наданні гарантованих законодавством лікарських засобів. Суд підкреслив: якщо держава бере на себе зобов’язання забезпечити певні соціальні гарантії, відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови в їх виконанні.
Підсумовуючи, Расім Бабанли наголосив, що аналіз і впровадження практики ЄСПЛ є важливим орієнтиром для розвитку української судової системи відповідно до стандартів верховенства права та захисту прав людини.
Фото надали організатори.
